Кохання не вмирає

[singlepic id=195 w=270 h=334 float=left]

Ми з Інночкою та Андрієм прийшли на цвинтар. Підхожу до могилки, цілую пам’ятник, дивлюся у такі знайомі і рідні очі на фото, мимоволі плачу…

Сьогодні 21 липня. На дворі літо. Те саме літо, яке подарувало мені Богдана, а потім його забрало.

З Богданом доля звела мене випадково. Ми познайомилися у потязі. Той день я пам’ятаю, наче це було вчора. Я зайшла у купе з двома важкими валізами, присіла на нижню полицю, щоб віддихатись. На дворі було літо, тому вікно було відчинено. В пам’ять врізався образ помаранчевої шторки вікна купе, яка хиталася від легенького вітерцю, і цей вітерець так ніжно дмухав в обличчя… Я замружила очі від насолоди, і не помітила, як він увійшов у купе. Зреагувала тільки тоді, коли якийсь симпатичний чоловік привітався до мене. Ми познайомилися, зав’язалася невимушена розмова, і вже тоді щось прошепотіло в душі, що це не остання наша зустріч.

Богдан повертався до Харкова від батьків, які жили у Донецьку. Виявилося, що ми навіть з одного міста. Здавалося, доля просто штовхає нас одне до одного. І я не помилилася. У потязі ми домовилися про зустріч, сходили разом в кіно… і більше не розлучалися ні на мить. Здавалося, ми серцем розуміли одне одного – одночасно хотіли того ж, думали про те саме. Через півроку ми обвінчалися у невеличкій церкві на краю міста у День Святого Валентина. Тієї ночі ми нарешті вперше кохалися. Близькість з Богданом була неймовірною: жага пристрасті розпалених тіл і поцілунки, поцілунки, поцілунки… Нерідко ми до ранку не спали, не маючи сил відірватися одне від одного.

У Богдана була своя ріелторська контора, я працювала секретарем у будівельній фірмі. Нам настільки важко було розлучатися навіть на день, що одного дня коханий запропонував мені звільнитися і перейти працювати у його агентство. Деякий час я не наважувалася: чи справлюся, адже я мало що знала про роботу ріелтора. Але через місяць не витримала, і погодилася. Тепер ми знаходилися поруч і вдень, і вночі. Ми були настільки щасливі, що іноді аж страшно ставало: а раптом однієї миті цей світ зруйнується – світ злагоди і такого неймовірного кохання.

Грім у нашому житті прогримів раптово. Ми жили разом вже три роки і мріяли про дитину. Я мріяла про те, що у нашого первістка будуть голубі оченята і ямочки на щоках – як в чоловіка. А він хотів, щоб наші діти були чорноокі – як я. Але завагітніти мені не вдавалося. Лікарі розводили руками: ми пройшли обстеження, ніяких відхилень у нас не знайшли. Але лікування прописали. Я не дуже розуміла, навіщо мені приймати ліки, якщо я здорова, але виконувала всі поради лікарів, молилася Богу і сподівалася на диво. Так ми і жили у коханні і сподіваннях. І наші надії таки справдилися, але зовсім не так, як ми цього хотіли…

Одного дня я пішла з роботи раніше, бо не дуже добре себе почувала. Богдан мав приїхати о 7 вечора. Була вже 8-ма, а чоловік не повертався. На серці робилося неспокійно – він завжди попереджав, якщо мав десь затриматися. Мобільний не відповідав, я не знаходила собі місця, серце калатало, як навіжене, руки тряслися. О 10-й у мене вже не залишилося сумнівів, що з Богданом щось трапилося.

Раптом задзвонив мобільний. Тремтячими руками нажала на кнопку. «Ви дружина Богдана Малькова? Приїздіть у 3-ю лікарню, вашого чоловіка збила машина. Я була на місці вже через 10 хвилин – розхристана, уся в сльозах, сама на себе не схожа. Виявилося, що коли Богдан повертався додому, його збив мікроавтобус, який на великій швидкості промчав на червоне світло. Травми, отримані коханим виявилися майже несумісними з життям: 16 переломів різних частин тіла, травма мозку і пошкодження хребту.

Минув місяць, а Богдан усе не приходив до тями. Стоячи на колінах, я вимолила у лікарів дозвіл, щоб постійно знаходитися з ним. Я днювала і ночувала коло його ліжка, боячись заснути – а раптом отямиться? Цілувала його нерухомі губи і молилася …

Останнім часом у мене часто паморочилося у голові. Спочатку я списувала це на втому і недосипання, а потім пішла до лікаря. Виявилося, що я вже другий місяць вагітна. Я йшла вулицею і не могла стримати сліз. В душі щеміло. «Чому це сталося саме тепер, коли Богдан у такому стані?» – думала я, не розуміючи, радіти мені, чи плакати. Душу розривало навпіл…

Богдан прийшов до тями на 37 день. Ще три місяці він пролежав у лікарні, доки зміг повернутися додому. Він був ще слабкий, але такий рідний, і головне – поруч. Ми вибирали ім’я для дитини і з нетерпінням чекали її появи на світ.

Восени народилася Інночка. Коли їй виповнилося два з половиною роки, я знову завагітніла. Наприкінці осені на світ з’явився Андрійко. Чоловік не міг надивитися на нього – його очі аж світися любов’ю до сина. Здавалося, вже не може статися нічого, що ми не змогли б пережити.

Але в черговий раз не просто пролунав грім, а задзвеніли дзвони. Одного разу мій коханий Богдан ліг спати і вже не прокинувся… Розрив мозкової артерії – наслідок старої травми…Жити треба було, але не хотілося. Цього разу у мене не було надії, виправити щось було неможливо. Похорон я взагалі не пам’ятаю. Як і увесь місяць після нього. Мій світ розбився на маленькі шматки. Я плакала і кидалася на стіни, скулила, неначе собака. Діти боялися до мене підходити, про них турбувалася мама, яка переїхала до нас одразу після похорону. Поховавши Богдана, я поховала себе.

До тями я прийшла, коли дочка серйозно захворіла на пневмонію. Мати увійшла до моєї кімнати, сіла поруч і тихенько вимовила: Змирися і живи далі, ти дітям потрібна. Вони вже втратили батька, не змушуй їх бути сиротами при живій матері». Промовила і вийшла…

Я замислилася. Коли я в останнє обнімала дітей, коли востаннє просто розмовляла з ними? Я кинулася до доньки з сином. Міцно пригорнула до себе і вирішила: заради них я повинна жити. Уперше прибрала в квартирі, приготувала їсти…
Мій біль нікуди не дівся. І ніщо в житті не примусить мене колись забути Богдана. Але я живу далі, а і намагаюся бути щасливою, наскільки це можливо.

*****

Не секрет, що абсолютно всі батьки бажають своїм дітям всього найкращого. В наш час, щоб задовільнити потреби дитини потрібно лише зайти в інтернет. Тут можна придбати дитячі товари на будь-який смак. Інтернет-магазини уже не екзотика – все просто, легко і доступно.

*****

Маєте цікаву, сумну, веселу, життєву історію або придумали оригінальний сюжет для невеличкої розповіді та хочете поділитися нею з усіма? Мій блог до ваших послуг, можу розмістити тут ваші історії кохання, розповіді з яких можна винести для себе щось корисне, мораль для майбутніх поколінь. Зв’язатися зі мною можна через форму зворотнього зв’язку та контакти на сторінці Feedбек.

Ваш Олександр Дадак