14.03.2011 Коментарів: 3 0 5944 Переглядів

Кохання не вмирає

[singlepic id=195 w=270 h=334 float=left]

Ми з Інночкою та Андрієм прийшли на цвинтар. Підхожу до могилки, цілую пам’ятник, дивлюся у такі знайомі і рідні очі на фото, мимоволі плачу…

Сьогодні 21 липня. На дворі літо. Те саме літо, яке подарувало мені Богдана, а потім його забрало.

З Богданом доля звела мене випадково. Ми познайомилися у потязі. Той день я пам’ятаю, наче це було вчора. Я зайшла у купе з двома важкими валізами, присіла на нижню полицю, щоб віддихатись. На дворі було літо, тому вікно було відчинено. В пам’ять врізався образ помаранчевої шторки вікна купе, яка хиталася від легенького вітерцю, і цей вітерець так ніжно дмухав в обличчя… Я замружила очі від насолоди, і не помітила, як він увійшов у купе. Зреагувала тільки тоді, коли якийсь симпатичний чоловік привітався до мене. Ми познайомилися, зав’язалася невимушена розмова, і вже тоді щось прошепотіло в душі, що це не остання наша зустріч.

Богдан повертався до Харкова від батьків, які жили у Донецьку. Виявилося, що ми навіть з одного міста. Здавалося, доля просто штовхає нас одне до одного. І я не помилилася. У потязі ми домовилися про зустріч, сходили разом в кіно… і більше не розлучалися ні на мить. Здавалося, ми серцем розуміли одне одного – одночасно хотіли того ж, думали про те саме. Через півроку ми обвінчалися у невеличкій церкві на краю міста у День Святого Валентина. Тієї ночі ми нарешті вперше кохалися. Близькість з Богданом була неймовірною: жага пристрасті розпалених тіл і поцілунки, поцілунки, поцілунки… Нерідко ми до ранку не спали, не маючи сил відірватися одне від одного.

У Богдана була своя ріелторська контора, я працювала секретарем у будівельній фірмі. Нам настільки важко було розлучатися навіть на день, що одного дня коханий запропонував мені звільнитися і перейти працювати у його агентство. Деякий час я не наважувалася: чи справлюся, адже я мало що знала про роботу ріелтора. Але через місяць не витримала, і погодилася. Тепер ми знаходилися поруч і вдень, і вночі. Ми були настільки щасливі, що іноді аж страшно ставало: а раптом однієї миті цей світ зруйнується – світ злагоди і такого неймовірного кохання.

Грім у нашому житті прогримів раптово. Ми жили разом вже три роки і мріяли про дитину. Я мріяла про те, що у нашого первістка будуть голубі оченята і ямочки на щоках – як в чоловіка. А він хотів, щоб наші діти були чорноокі – як я. Але завагітніти мені не вдавалося. Лікарі розводили руками: ми пройшли обстеження, ніяких відхилень у нас не знайшли. Але лікування прописали. Я не дуже розуміла, навіщо мені приймати ліки, якщо я здорова, але виконувала всі поради лікарів, молилася Богу і сподівалася на диво. Так ми і жили у коханні і сподіваннях. І наші надії таки справдилися, але зовсім не так, як ми цього хотіли…

Одного дня я пішла з роботи раніше, бо не дуже добре себе почувала. Богдан мав приїхати о 7 вечора. Була вже 8-ма, а чоловік не повертався. На серці робилося неспокійно – він завжди попереджав, якщо мав десь затриматися. Мобільний не відповідав, я не знаходила собі місця, серце калатало, як навіжене, руки тряслися. О 10-й у мене вже не залишилося сумнівів, що з Богданом щось трапилося.

Раптом задзвонив мобільний. Тремтячими руками нажала на кнопку. «Ви дружина Богдана Малькова? Приїздіть у 3-ю лікарню, вашого чоловіка збила машина. Я була на місці вже через 10 хвилин – розхристана, уся в сльозах, сама на себе не схожа. Виявилося, що коли Богдан повертався додому, його збив мікроавтобус, який на великій швидкості промчав на червоне світло. Травми, отримані коханим виявилися майже несумісними з життям: 16 переломів різних частин тіла, травма мозку і пошкодження хребту.

Минув місяць, а Богдан усе не приходив до тями. Стоячи на колінах, я вимолила у лікарів дозвіл, щоб постійно знаходитися з ним. Я днювала і ночувала коло його ліжка, боячись заснути – а раптом отямиться? Цілувала його нерухомі губи і молилася …

Останнім часом у мене часто паморочилося у голові. Спочатку я списувала це на втому і недосипання, а потім пішла до лікаря. Виявилося, що я вже другий місяць вагітна. Я йшла вулицею і не могла стримати сліз. В душі щеміло. «Чому це сталося саме тепер, коли Богдан у такому стані?» – думала я, не розуміючи, радіти мені, чи плакати. Душу розривало навпіл…

Богдан прийшов до тями на 37 день. Ще три місяці він пролежав у лікарні, доки зміг повернутися додому. Він був ще слабкий, але такий рідний, і головне – поруч. Ми вибирали ім’я для дитини і з нетерпінням чекали її появи на світ.

Восени народилася Інночка. Коли їй виповнилося два з половиною роки, я знову завагітніла. Наприкінці осені на світ з’явився Андрійко. Чоловік не міг надивитися на нього – його очі аж світися любов’ю до сина. Здавалося, вже не може статися нічого, що ми не змогли б пережити.

Але в черговий раз не просто пролунав грім, а задзвеніли дзвони. Одного разу мій коханий Богдан ліг спати і вже не прокинувся… Розрив мозкової артерії – наслідок старої травми…Жити треба було, але не хотілося. Цього разу у мене не було надії, виправити щось було неможливо. Похорон я взагалі не пам’ятаю. Як і увесь місяць після нього. Мій світ розбився на маленькі шматки. Я плакала і кидалася на стіни, скулила, неначе собака. Діти боялися до мене підходити, про них турбувалася мама, яка переїхала до нас одразу після похорону. Поховавши Богдана, я поховала себе.

До тями я прийшла, коли дочка серйозно захворіла на пневмонію. Мати увійшла до моєї кімнати, сіла поруч і тихенько вимовила: Змирися і живи далі, ти дітям потрібна. Вони вже втратили батька, не змушуй їх бути сиротами при живій матері». Промовила і вийшла…

Я замислилася. Коли я в останнє обнімала дітей, коли востаннє просто розмовляла з ними? Я кинулася до доньки з сином. Міцно пригорнула до себе і вирішила: заради них я повинна жити. Уперше прибрала в квартирі, приготувала їсти…
Мій біль нікуди не дівся. І ніщо в житті не примусить мене колись забути Богдана. Але я живу далі, а і намагаюся бути щасливою, наскільки це можливо.

*****

Не секрет, що абсолютно всі батьки бажають своїм дітям всього найкращого. В наш час, щоб задовільнити потреби дитини потрібно лише зайти в інтернет. Тут можна придбати дитячі товари на будь-який смак. Інтернет-магазини уже не екзотика – все просто, легко і доступно.

*****

Маєте цікаву, сумну, веселу, життєву історію або придумали оригінальний сюжет для невеличкої розповіді та хочете поділитися нею з усіма? Мій блог до ваших послуг, можу розмістити тут ваші історії кохання, розповіді з яких можна винести для себе щось корисне, мораль для майбутніх поколінь. Зв’язатися зі мною можна через форму зворотнього зв’язку та контакти на сторінці Feedбек.

Ваш Олександр Дадак

Вам може сподобатися

Коментарів 3

  1. Світлана
    Березень 17, 12:42 Відповісти
    очень трогательно.... мурашки по коже и слезы в глазах..... Красивая, грустная история, которая к тому же хорошо изложена

Залишити коментар